Тепла зима

Тепла зима

 

 

І навіть люта зима може бути теплою, коли тебе люблять, чекають і зігрівають почуттями через величезну відстань. Але ця історія не про кохання на відстані, а про двох людей, які обрали одне і теж місце для своєї зими та відпочинку. Задля зміни в житті і здійснення мрій в казковому місті.

 

Це місто і без того прекрасне, але взимку — особливо. Раніше вона часто зустрічала світлини цього міста на картинках в інтернеті, а він так мріяв побувати там, і саме взимку, коли казковість набуває магічності завдяки мерехтінню кольорових лампочок і теплого світла у вікнах, над якими пухкий сніг створив особливі арки.

 

Передували цим подіям звісно ж рутинні справи, адже не достатньо просто бути мрійником, потрібно контролювати процес і обдумувати все заздалегідь, квитки, переліт, одяг, необхідності, і звичайно ж, гроші і словник.

Це місто Франції. Франція сама по собі загадкова, як жінка. Місцями красива в простоті, а іноді дуже надумана, пишна, ошатна і жіночна… Там є смак, смак до моди, смак круасанів і кави, парфумів і самого повітря. Тому це та країна, в яку мріють потрапити хоч на день багато мрійників. Ідуть туди, щоб відпочити, все забути, змінити, чи насолодитись тим, чого так бракує — як і герої цієї книги.

 

Зима. Одне з міст Франції.  Вона приїхала туди за 2 тижні, аби насолодитися атмосферою різдвяних святкувань, відчути настрій і поринути у мрії. Багато вона, і всі ми читаємо, як важливо мати мрії, планувати, і менше думати про погане, але важко застосовувати ці поради у житті, важко от так от забути, стерти погане чи складне.

 

Тому є така слушна порада, як відволіктись — отримати сильні емоції, які стануть домінантними, головними і найяскравішими, і кращими від усіх попередніх. І це дійсно крута ідея, яка надихнула героїню поїхати «медитувати» і розбиратися в собі.

Так, сама дорога, і так дає глибоке переосмислення, а от затишок, що серед снігу дає тепла шапка і кава — є особливим.

Щодо сімейного стану, то дівчинка ця була самотньою і дуже дивною, вірила в ідеальне кохання, але на цьому не зосереджувалась, думала, чим краще стане вона, тим кращим буде той, хто буде її партнером і супутником по життю. Тож головною ціллю було подихати тим особливим повітрям, переосмислити життя і отримати прозріння, зрозуміти, чого хоче далі.

 

Дістатись до місця призначення було цілим марафоном з поспіху і чекання, але з Моцартом у вухах живеться легше, веселіше, чуттєвіше, а то і спокійніше. Симфонія №40, частина 3. З повтором раз у раз була тою самою, очищаючою свідомість музикою в ті дні.

 

Оселившись вона спустилась у дворик, що на вулиці, щоб оглянути маєток, хоч було вже темно.  Уявляєте яка там атмосфера? А зимова атмосфера — це фантастика… і буває не такою лютою і затяжною як в інших країнах. Ця атмосфера підкреслює особливість та унікальність такої випадкової зустрічі.

 

На вулиці був невеликий майданчик, тераса з розкладеними стільцями, поряд з якими були столики з масивного дерева. Із самої будівлі визирав невеличкий фірмовий магазинчик випічки та кави, з якого через віконця щасливі продавці у в’язаних светрах так мило своєю мовою бажали смачного.

 

Над майданчиком висіли величезні старовинні ліхтарі. А замість неба був духмяний ялинковий дах, що мерехтів і пахнув. А, що мило додавало затишку, так це — ковдри, що самотньо лежали на стільці, виглядаючи того, хто їх пригорне, в них закутається, погладить, торкаючись краями холодних пальців.

 

Вона замовила каву з молоком, і вже прямувала, оглядаючи, який би столик обрати. Окинувши поглядом вона помітила очі, які теж на неї дивились. Він вже йшов…

 

Вони подивились один на одного, але кожен пішов в свою сторону. Не ввічливо ж одразу, хоча так ризиковано — можна більше ніколи не побачитись. Доля не завжди натякає декілька разів. Один раз — і є шанс, а далі, якщо нічого не відчули, то другий раз може бути марним.

 

Більше в той день вони не бачились, але вона дещо відчула після тієї зустрічі поглядами, і думки не давали їй спокою до кінця дня. Не зосереджена, жалкує про ці всі правила етикету, і жіночі штучки типу «не можна робити першого кроку».

 

І вона згадувала те, як дивилась на нього, не відводячи погляду, і те, як подумки сказала собі: «Вау який, я його вже хочу! Він певне такий пристрасний».

Їй хотілося провести по його неголеній щоці, що так зваблює, відчувши чоловічу силу і брутальнісь характеру, харизму, ловлячи на собі ще раз той відвертий погляд. Але дарма, не звернула вона тоді на себе увагу, не привіталась, не пішла в маєток, взявши каву з собою… Та потрібно обійматись, коли тягнеться серце та руки. Погляд вирішує все.

 

А Він, помітивши її, подумав «Нічого так. Круто було б опинитись з такою в ліжку, але скільки у мене таких було, а з цією не факт, що щось вийде». Тому пішов далі, розглядаючи можливості відпочинку, і в пошуках розваг та яскравого дозвілля, намагаючись не надавати великого значення тому погляду.

 

Наступного дня їй було важко… Почувалась так «розбито» і спустошено, наче щось втратила. Нічого не хотілось, і настрою не було навіть причепуритись і зійти в низ до люду. Не факт, що то кохання так задурманило голову, яку слід було б очистити і обнулити, стерти спомини і думки. Просто ніякого настрою, бажання жити, просто апатія.

 

Чи не за цим вона приїхала? А може з цього починається таке моральне очищення? Так, певне з цього. Коли не поспішаєш ні в справах, ні подумки, на пів-мертво лежиш, чи то на ковдрі, чи то на підлозі, ледь відкритими очима блукаєш по кімнаті, вдивляючись в деталі.

 

Закриваєш очі, і безглуздо ще раз намагаєшся мріяти, і не можеш. Бо вже давно забуте, що то прості радощі, в гонитві за щастям отримуєш їх чимало, та смак не той… не мрія, а образно красивий, привитий і надуманий — не твій. «А що твій смак?» — постає питання, і от знову головоломкою шукає відповідь, вслухаючись в звуки.

 

Так, бувають такі переломні моменти, хоча страшне те слово «переломні», насправді це — як паросток, нові можливості, нове життя. З часом темп стає швидшим, і це значить добре, бо на місці без змін, чи по «накатаній» теж, то вже не віщує нове.

 

І так, щодо моментів, коли якісь зміни почались, а згодом закінчились, то треба вміти жити далі, оновлюватись, очищуючи думки і серце разом з тим. Очищати телефон… музику, приміром, яку слухала тоді, яка згадує болючі, пам’ятні і важкі дні… і лікує щось інше — інша, нова музика.

Так пройшов весь її день, майже не з’їла нічого з того, що принесли їй в номер… Але зате тієї ночі виспалась.

 

У нього був цікавий день, він знайшов друзів, сходив «на пиво» і по крамницях сувенірів, і аж пізно, уже п’яним дістався до ліжка. Добре розважився та повеселився, бо варто ж себе винагороджувати за старанну роботу, від якої варто відпочити тут, у цьому затишному казковому містечку.

 

«Я майже мертвий» — думка навіть була, але душ оживив, і сон був міцним.

На ранок обоє вийшли на терасу, він з пігулкою, щоб запити її чаєм, а вона по каву з молоком, з новим і свіжим настроєм.

 

Побачивши його вона ледь стримала посмішку… це не той «лев», погляд якого вона тоді зловила на собі, це вже ніжна «киця», яку б погладити і положити головою собі на коліна… і втішати, ніжити, говорити…

 

Він, зрозумівши, що не в кращій формі, відволікся поглядом, наче зацікавився іншим видом. А про себе подумки розізлився: «Це ж треба так, це ж треба було знову зустрітись, і саме в цей момент». Він взяв чай, не сідаючи за столик став поряд з терасою, опершись ліктями. Пив чай, смакуючи та відчуваючи присмак… а пігулка… Згадавши, випив, і продовжив стояти, вдивляючись в прекрасний краєвид.

 

Дерева, наче змальовані, казкові і цікаві дерев’яні будиночки, що далі і далі змінювались на замки з гострими дахами, по царському обрамленими, і величну архітектуру.

Вона ж у цей час наглядала за ним, ловлячи його рухи, намагаючись здогадатись, що бачить він, і що відчуває, та про що думає…чи не про неї ж бо часом?

 

Ввечері вона вирішила прогулятись, та на східцях в коридорі зустріла його…

— Як самопочуття?
— Вже краще.
— Добре вчора розважились? Воно того варте?
— Так, було круто, треба ж відпочивати.
— Ну, тоді добре що так.
— А ви куди зібрались?
— Хочу побачити місто.
— То ходімо разом, я вчора тут вже освоївся, можу скласти компанію — показати місто, і куди варто зайти.
— Думаю, те, де ви були, мені навряд чи підійде.
— Та ну, все буде пристойно, можемо не пити, хіба що…
— Хіба що?

І обоє розсміялись.

— Ну гаразд — сказала вона, погодившись.
— Але ми ж не познайомились. Як звуть таку чарівну дівчину?
— Софія.
— А я Іван, будьмо знайомі.
— Прямо як в казці: «будьмо знайомі».
— Бо так і є, ми в казці, чи не дивно, але тут все казкове, і насправді не віриться, що це з нами, це справжнє чарівне Різдво.
— Так? Ви думаєте це Різдво буде особливим?
— Так! Думаю, так. Тому я сюди і приїхав, і ще зустрів вас.
— Мене можете не рахувати до привілеїв Різдва, всього лиш вечір.
— Та ви чого, я навпаки, я сам напросився Вас супроводжувати.
— Тоді давайте по дружньому на «ТИ».
— Добре, давай.

І обоє від непристойних думок засміялись. Чого б це так слово насмішило, може тому, що для казковості не вистачало романтики, або навіть пристрасті? Та як кажуть — ще не вечір. Буде ще все.

 

Так, і сталось, був глінтвейн, йшли по-дружньому, спочатку він руку подавав їй, інколи підтримуючи, потім ще глінтвейн, і вже під ручку, а потім ще глінтвейн, і бувало ніс її на руках, то ледь ненароком, чи по п’яні обіймав за талію. Змерзли — цілувались. І от в номер дістались.

Він взяв її за сідниці і посадив на стіл, і лише тоді вони почали роздягатись, роздягати один одного з шаленим бажанням.

 

Так, звісно, це не по казковому, не так романтично, як можна придумати у тому місті, але так пристрасно і так бездумно… дійсно бездумно. Без думок про те, де вони, чому, і інше… Просто віддача, просто відчуття. Тут і тепер, і лише вони.

Його цілунки стали відчутними «за вушком», далі — нижче, і так він збуджував її приемнощами своїх губ. Ніжністю і поривом пристрасті, сили поспіху і насолоди. А руки, руки в цей час обвивали, обіймали та чекали відповіді.

 

І тоді вони обмінялись ролями… і він просто зомлів від відчуття ніжної ласки і ритмічних рухів, пристрасних цілунків і дотиків. Вона була там, де ласки чоловіки потребують найбільше, там де їх все, де їх космос… це і був космос.

 

Далі в кохання грали обоє. Він був то ніжним то пристрасно грубим, але вже почало вивітрюватись сп’яніння, чи то миттєве помутніння, що вклало їх в ліжко, що злилось в почуття і бажання відчути один одного.

 

Вона почала думати…(а це не завжди добре). Чи було варто? А що далі? Що відчуває він? Може сказати йому, що все це не серйозно? А раптом потім вона вже не зможе без нього, а вже скаже що не серйозно, чи він хоче серйозно, а вона все зіпсує. Але яке там, він же певне з іншого міста, ти ба, навіть не знає… Тому їй варто поки просто поспати поряд. Момент, цінувати варто вміти, і все.

 

Зранку, ближче до обіду, домовившись зустрітись на вулиці за годину, вона пішла до свого номеру, щоб привести себе до ладу, і щиро порадіти і пострибати від щастя — так, саме таким було відчуття. І лише вийшла з душу, і тут стукіт. Невже сніданок/обід в номер? Відчинивши, побачила — то був він, чимось такий близький, і цікавий їй.

 

А він спраглим поглядом вже роздягав, подумки думаючи: «як же я вчасно, вона така гаряча і солоденька, лиш після душу, бо поки підбере, що одягнути, поки нафарбується, то всі сили і емоції втратить, і я б довго чекав, а так…»

— Рада тебе бачити, проходь.
— Навзаєм. Я теж радий, і нашій зустрічі особливо.
— Ти голодний? Може щось замовимо?
— Може…

 

Зачинивши поспіхом двері, Він підійшов до неї і торкнувся губами… пригортаючи до себе притискав і гладив, аж поки рушник не впав на підлогу, і стало приємно. Приємно торкатись, і, відчуваючи нестримне бажання, віддаватись цим чуттям, і цілунками вкривати її тіло, починаючи з шиї… і відчувати, відчувати взаємність, відчуття насолоди, поринаючи в це сповна… От це і є медитація, її лікувальна медитація, насолода і оновлення.

 

Задоволення паморочило голову, і щоразу, просто дивлячись, знов і знову торкались, насолоджувались і відчували… Віддавали любов і отримували — це безодня пристрасті робила їх несповна розуму, і щасливішими всіх, і всі події світу на тлі їх чуттів були чорно-білими.

 

Так були ще прогулянки, сміх і радощі, моменти- сюрпризи, де вони виконували бажання один одного і свої, та в очах було щось інше — не побутові діалоги, а просто бажання пити один одного, бути поряд і робити кохану людину щасливою та натхненною, мотивувати на шедеври.

Цікавий він був у всьому, талановитий і гарний — до нього тягнуло, наче магнітом (як би банально це не звучало, та у кожного це чуття своє).

 

Постукавши в його двері вона була в очікуванні… але двері не відчиняли. Натиснувши на ручку дверей — вона їх відчинила… і почула: «Бувай, люблю…»

Кому це він каже таке… певне у нього хтось є там, звідки він приїхав. Але ж у них тут своя історія, звісно тимчасова, та все ж. Думки обірвались, бо він поспішив до неї.

— Проходь, я не помітив, як ти увійшла. Чаю хочеш? Щойно принесли.
— Ні.
— Сідай. А мене?

Не чекаючи відповіді він підійшов ззаду, та обійняв… так як завжди — по своєму пристрасно і ласкаво.

— У тебе сьогодні така гарна сукня, для мене одягла? Інтригує мене ця блискавка… з низу до верху. Якщо я розстібну, сукня впаде, чи це для краси?
— Спробуй — грайливо відповіла вона.
— Гаразд… давай… я не проти — з цікавістю відповів він.

 

І обравши незвичайний варіант, він почав розстібати її сукну знизу, пристрасно обіймаючи руками, даючи відчути його палке бажання. Цілуючи збудив її, і сам не на жарт збудився, тому до романтичного розстібнення повністю не дійшли, але сукня була знята… а насолода отримана обома.

 

Іноді не проблема, що обмаль слів, і може завдяки цьому ми не засмучуємось, перетягуючи минуле в майбутнє, і не накручуємо себе стосовно один одного, питань і відповідей… Важлива мова тіла і очей, відчуття, обмін, що на рівні насолоди.

Після цього теплого, прямо палко пристрасного вечора було ще багато таких гарячих моментів, вірніше годин, бо був достатній лиш погляд один.

 

Нічого не заважало кинути чергу, кинути чай, і піти в номер кохання вивчать.

Багато гуляли, цілувались в мороз.

Добре було дуже, і прямо «до сльоз».

Разом святкували що-дня новий рік, коли ж він настане, чекали усі.

А їм то не треба, і числа — дарма. Гаряче дуже, бо тепла зима.

Але ці святкування мали колись скінчитись. І все по троху стихало, готувались до від’їзду, починали думати про реальне життя.

Вранці він пішов тихо, і не будив.

Далі вже було легше… він не дзвонив.

Часом писали, привіт і пока.

Часом стрічались, і пили бокал, у кожного свої «права».

У нього з друзями, у неї «спа». але не зрозумів одного він.

«Люблю» — було серйозним.

А він вже полетів.

 

В переписці часто надсилають сердечка. Вона надсилала, а він ні. Вона писала і чекала сповіщення, що він прочитав. Іноді чекала всю ніч, щоб сказати добраніч.

Згодом запитала:
— Чому не надсилаєш сердечка?
— То ж не реальні почуття…

— Це — люблю, це значення важливе.
— Це — банальнощі. А ти мене любиш?
— Так, дуже. — і знову «сердечко».
— От бачиш, дуже їх занадто. Моє сердечко буде в потрібний момент, неочікуване.

 

Так і сталось. Далі в інший день було акцентоване питання: «чи скучив?»

На що не було відповіді, так, чи ні, а от що: «Якби ти не писала, я б не помітив, і можливо не думав».

Сльози просто покотились із очей. Реальність, от вона. Не можна ж так довго бути щасливою і коханою хоча б так, банально, на словах, віртуально…

 

Звісно, вона хотіла не писати, але, змовчавши, вже не раз шкодувала. Тому написала про те, що не всім вдається зачепити і заставити плакати. А відповідь:

«Сльозами не візьмеш» і ще там щось, але то не для того було сказано. А щоб він зрозумів, що він і важливий. Вибачень не було, і в переписці слово за слово, і вони вирішили припинити спілкування.

 

Але не на довго. Скучали, певне обоє, бо передивлялись фотографії, сторінки в соціальних мережах, думали. Охололи нерви, і знову почали переписуватись. Вона зробила вигляд, що вже не боляче, і знов чекала. Але питання: чи любиш?

«Я не можу надати тобі таких високих почуттів, це буде для людини, з якою я буду створювати сім’ю».

 

Так, він знову правий, у них лише гра, і те без правил.

І ще не раз «привіт», «пока».

І навіть пристрасті в словах,

але знов день важкий, і певне їх

Розвів, поставив, допоміг.

 

«Можеш не писати. Я від цього нічого не втрачаю» -його слова поставили крапку, і довели: її значимість в його житті відсутня.

Було легко декілька днів.

Далі від нього «лайк» на фото, і він завів.

Знову дивиться фото, читає слова.

Але нізащо, але дарма.

Сама не напише, на щастя, і він.

Часто буває подібне в житті.

Теплі історії, теплі слова,

Пристрасті, повні дні, і життя.

Та то все даремне, тимчасово, і гра.

Бувають моменти, а забуваєш життя.

 

 

Про автора

 

 

Вєта Базюк

 

 

Людина, що багато думає і спостерігає. Відчуває кохання і вміло інтерпретує в історії, поєднуючи пристрасть і життєвість.

З часом додає все більше пікантних і сексуальних подробиць, але головна ставка в роботах на емоції. Не на імена, яких часто навіть не вигадує чи змінює, на переживання, які може відгукнуться, згадаються вами, чи накличуть на вас реальні Ваші пережиті почуття.

 

А пристрасть нехай розпалює вашу сутність, і розкриває сексуальність, надихає відчути незабутнє з бажаною вами людиною.

Всі ми — різні і індивідуальні, дрібниці дуже багатогранні, тому з ними автор не грає, щоб не викликати у вас конкретику і анти-симпатію, приміром, до певного типу обличчя, а щоб надихнути вас уявити і побачити потрібну вам людину у ролі вашого ж коханця сьогодні.

 

Побажання, від автора: «Шалених моментів пристрасті  і крил натхнення, того, що дає сповнене щастям життя».

«Я дякую тобі…»