Лечу до тебе | Вета Базюк - авторские произведения Вета Базюк — авторские произведения

Лечу до тебе

  • 191 просмотров
  • Історія про стосунки, які змінюють людину з «основи» в ідеал при турботі і плеканні «майстра». Історія без перешкод і по сценарію Всесвіту, за сприяння космосу і стихій.

    Вступ

    Мільйони людей в світі пишуть, хто листи, хто в мережі пост, хто до свята тост. Може ледь вистачило сил на СМС, чи лихий коментар. Але цікаво те, що є «Всесвітній любовний вівтар», який час від часу просто накриває хвилею листів, на які штовхають гормони чи відчай, образ, або пошук «частини себе». Скільки слів, і скільки помилок, помилок уже в самому написанні, ще до відносин… а що далі, сказав би вчитель з мови… Далі помилки у стосунках, як по іншому.

    І от чергова порція листів і спілкування, зустрічей і емоцій, деталей і відчуття. Чуттєвість і особливість цієї хвилини треба відчути і подумати, як ти вчиниш далі. Може створиш свій момент??? Може подзвониш? Можна не зразу, а після посиденьок з друзями, тоді ти можеш зважитись??? Дій, поки є життя, саме ця ситуація, день і можливість. Дій, і будеш мати пам’ять, свою історію і відчуття з собою завжди.

     Годі шукати стабільності, створювати ілюзію гармонії, коли навкруги сміття із людей, їх вчинків, злість і нелюбов до справи, лінь і примітив.

    Про героїв

    Досить стримана, але темпераментна і імпульсивна особа з завищеними очікуваннями і прагненням ідеальності — то вона.

    Поважний серед колег, розумний  порадник, і бездоганний професіонал, цінує відповідальність і віддачу справі, бездоганний у виборі і смаку. Раціональний і зважений, мудрий та розсудливий — то він.

    Як вони познайомились?

    Її легкі, золотисті під променями сонця локони, як легкі хмаринки у сонячний день обрамляли обличчя, що по дівчачому від щастя дивилось на небо. Чому вона така щаслива? Чому дивиться на небо? В чому сенс цих поглядувань, що нагадують бесіду?

    То був початок нового етапу її життя, реалізації, як лектора. В небі вона завжди вбачала настрій всесвіту, людей, які так любили і вірили в неї, її підтримку, яка сприяє їй ще більш сьогодні. Погляди, як бесіда і внутрішній діалог на загадані бажання.

    Далі її образ був більш стриманий і дбайливо підібраний. Синій жакет поверх чорної блузи, трохи нижче коліна, тримаючи її тісно підкреслювала фігуру чорна спідниця. 15 сантиметрів квадратного, стійкого каблука додавало характеру і багато про що розповідало. Про те, як їй важливо бути самостійною, мати опору у всіх сенсах, і про її відчуття себе, сильне, ділове і сміливе. В руках синя тека, що була достатньо заповнена паперами.

    Тож одразу зустрівшись вони познайомились, просто в перерві робочого дня.

    -Я оплачу.

    -Та ні, в мене вже от підготовлені кошти.

    Так і показала все, що приховувала — невміння приймати турботу… Було приємно здатись його пропозиції і відчути, що не даремно він подбав і проявив свою ввічливість і знак уваги.

    Далі він відкривав перед нею двері… Це теж показник і теж приємно… теж турбота. Більшість жінок не чекають цього жесту, або від поспіху, пройшовши вперед, самі відкривають. І вона так завжди відкривала собі двері, через «не можу» йшла далі, йшла по своєму шляху, що сили відкриваючи двері «на себе».

    Починається історія з ранку героїні, коли та лише прокинулась, та думає про героя свого життя, адже закохалась в нього з першого погляду. У них була взаємна симпатія.

    «Сяду у першому ряду і з задоволенням тебе послухаю. Манерна промова. Мої улюблені жести… Жести чіткі і діловиті з посилом: все чітко, швидко і по суті. Те, як ти поправляєш оправу окулярів, те як слухаєш інших — просто еталон мого бачення ідеального чоловіка в бізнесі. Віддача і серйозність ставлення до роботи – те, що я переймаю і вдосконалюю. Ти той, кого я обожнюю.  Обожнюю спостерігати за тобою. Твоя хода і постава» — думалось їй і вже мріялось… по дівочому, яскраво, як у фільмі.

    -Мені дуже сподобалась твоя промова, знайдеш хвилинку? — запитала вона.

    І вже наодинці питала про його успіхи і, як довго він промову готував, спостерігала за ним і з задоволенням слухала, але здається нічого не чула, лише милувалась і насолоджувалась ним, усіма його якостями повністю з бажанням пізнати краще. Потім вони вийшли на вулицю, весняна погода поводила себе «по жіночому», «посміхалась сонцем» і періодично  «нервувала» вітром.

    -У тебе така помада…

    -Червона – сказала, і зрозуміла, цей колір не практичний для поцілунків, йому сподобалось, але червоний зупиняє його пристрасть у людному місті, бо в реальності буде зіпсований макіяж і всі поцілунки надовго запам’ятає його шия і, може назавжди —  одяг. От, що робить логіка з жінками яким за 20. Практичність кроків — вмикається функція обміркованості (якщо така є).

    І тут у неї задзвонив телефон, разом з ним вона випадково витягла паспорт, який вислизнув і впав. Він підняв і подав їй. Вона одразу згадала, що чомусь усі нарікають на свої фото, а їй своє фото в паспорті дуже подобалось, тож вона поспіхом повернувши телефон в сумку відкрила йому свій паспорт.

    -Симпатична дівчина — сказав він.

    -Подобається? — запитала вона.

    -Дуже — сказав він.

    І вже не тямлячи себе від щастя вона сказала:

    -Я рада, що вам сподобалась.

    Таким чином відбулось зізнання, якщо його так можна рахувати. Між ними вже був більш веселий настрій і посмішки.

    -Вам в який бік? — запитав він, наче хотів провести.

    -Я хочу пройтись до лавки чаю, якраз удома закінчився.

    -Тоді і я куплю за компанію.

    -Проведемо тест на сумісність через чай?!- жартома додала вона.

    І мав цей вислів з його боку паузу і лише посмішку і не даремно звучав двояко з натяком на інтим чи запрошення, бо купувати вони йшли чай для заварювання вдома.

    -Мені здається ми дуже близькі.

    -Я не зустрічала ідеальнішого чоловіка.

    -Щось у нас все не правильно, ви перші сказали, підсумували зізнання і от комплімент. Ідеальнішого? Ми не настільки близькі, щоб мати таку думку об’єктивно — з усмішкою додав він.

    -Я довгий час помічала Вас…

    -Давай на ти?!

    -Давай. Я довгий час помічала тебе на відстані, як ти спілкувався з іншими, як дружно спілкувався, стримано пояснював, рішуче вимагав і терпляче чекав, спостерігала, як ти щиро і гарно посміхаєшся, як плануєш, ладнаєш з людьми і вирішуєш проблеми. Милувалась твоїми жестами і проявами діловитості, манерами і стилем… я любила тебе довго, я люблю.

    Дивно коли закохані кажуть таке, так? Зазвичай втрачений час, натяки, непорозуміння. А у неї вийшло гарно і по суті, лаконічно і відверто. Виглядає сценічно, як завчений текст, але то витримка і очікування підготували до цієї вирішальної промови, життя посеред вулиці під супровід галасливих авто, щасливих і подекуди істеричних малюків та інший шум вулиці.

    Він взяв її за руку — то була вершина її збудження сьогодні.

    -Я тебе кохаю — сказав він серйозно і з притаманним йому блиском в очах від щастя, і ніжно посміхнувся.

    Але ціль була не досягнута, чаю ще не купили, тож продовжили шлях без розмов але прискорили крок

    . Він про себе думав: «Запросити її зараз чи ввечері, а може завтра…в кіно, до себе чи ресторан»…

    А вона про себе думала: «Що ж скаже він, що робимо зараз, як буде завтра, а як через місяць».

    Але їх стосунки офіційно розпочались, тут таки, бо це виглядало саме так: він ніс жакет на одній руці, іншою відчував спину, талію тепер своєї, і в майбутньому (сьогодні) дуже близької йому жінки.

    Тож спільне починається з чаю? Так, з пізнання один одного, з пізнання смаків і бесід. Він обрав той, який зазвичай купує, а вона один з жасмином, саусеп і бергамот. Про що свідчить її вибір? Про те, що вона чаювала з трьома до нього? Ні, ні, ні!

    Жасмин — це любов і відчуття зараз, а саусеп пила, як тільки в нього закохалась, в мрійливих поїздках іноді полюбляла чорний з бергамотом.

    Вона обрала всі ті, які подобаються, аби у нього був більший вибір, що обрати. Це, як на початку стосунків, за щось дякуєш, щось підмічаєш у ньому і кажеш, але ніяк не одразу проявляєш симпатію, аби в нього була змога тебе обрати по справжньому, захотіти самому, а не як наслідок уваги. Хоча, всі індивідуальні історії перших кроків і знайомств різноманітні, кожному близька саме своя. Потім вони покрокували чаювати, тобто від магазину…

    -Давай зайдемо до мене — запропонувала Вона.

    Новобудова з восьми поверхів поруч зі стадіоном вже мала передбачення майбутнього і впускала нових хазяїв. Серед них багато сімей і зовсім мало окремих людей, що разом з оздобленням житла прикрашають своє життя особливими людьми.

    Наразі їх спілкування досить довге по часу в вимірі року і коротке в вимірах хвилинами. Без можливості надокучити, з шаленою спрагою кожне зближення з дотику і омріяного поцілунку запалює і відпускає кожного в свою історію і окреме життя.

    Та сьогодні і зараз вони поруч і разом уже чаюють, дивляться в очі навпроти. У мозку думки: «чи варто?», «що буде?», «як зараз?», «чи зближення?», а в тілі наче голки, невпинно пульсує кров з подачі розігрітого серця.

    Ледь помітне тремтіння її чашки, вдячність долі і трохи страху, аби втілити цей момент в повноцінний розділ чи історію з життя.

    Страшно, щоб між ними були образи, відстань без змоги відчути те саме «знову разом».

    Невеликими ковточками різних чаїв, без дискусії на тему сортів, руки торкнулись різних світів. Від болю життя до щастя усіх, подвоєна норма любові двох життів… Зближення кроком, дотик і крок.

    Сильно притиснувшись до неї сказав:

    -Де ти раніше була, я так довго чекав…

    Драма частенько, за життям життя,

     Дивиться фільми всесвіт, в нього своє сприйняття.

    Де пара, де правильно, що показник.

    А біль з’явився, то зник,

     Сумом за рідними, скукою за самим собою,

    Час іде і бере з собою.

    Попри вже сіре небо, вечірню прохолоду ночі,

    Ледь помітно дивляться у очі очі.

    Після розбурханої пристрастями сцени

    звуть один  одного: «іди до мене».

    Підійди ближче, і ще і ще,

    побудь хвилиночку, не тікай дощем.

    Та душами близькі в житті чужі.

     На сьогодні досить щастя для душі.

     НАСТУПНОГО ДНЯ

    Наступного дня з самого ранку вона спостерігала за ним. І при зустрічі сказала:

    -Тобі так пасує ця сорочка.. Ти в ній по особливому гарний, менше суворості і більше ніжності, романтики і почуттів.

    А потім написала йому:

    «Напружені дні, метушлива робота, дні схожі на дні і  без мої турботи. Хоча, хто його знає… моя турбота мінлива і не для всіх. Може б не вдалось нам разом щось будувати. Для щастя, кохання надважливо мати взаємність обох, чи хто кого більше коха, в чому норма, ідилія- хто зна?

    Чи думав ти про зраду, чи хотів когось іншого за роки, за 2 чи за 5, що відчував? Бажав? Стримувався чи давав волю почуттям? Мовчав чи говорив, діяв, чи робив вигляд, що нічого не коїться?

    Я хотіла. Думала. І це мене надихало. Надихало творити щось казкове і неймовірне.

    Я кохаю, і це мене вбиває і «воскрешає» знову, вдосконалює і загартовує».

     «Як мало, моя мила, треба для того, щоб ранок вдався. Всього твій поцілунок і посмішка від щастя.

    Сьогодні ми прокинулись в різних квартирах і п’ємо різний чай». — пише він.

    «Я знову хочу провести час удвох після твоєї доповіді»-написала вона.

    Тож після свого виступу він все ж приділив час і їй, в кабінеті, що поряд, без зайвих очей, обіймав і пестив коси, що нижче плечей. І всю ніч провів у неї. І на ранок замість коханої його зустрів лист на екрані.

    «Цього ранку я прокинулась о четвертій, і під сонце, що набиралось сил спостерігала за тобою. Обіпершись на лікоть дивилась на твоє обличчя, яке наче спостерігає дивовижну подорож — було зосереджене, мрійливе, а іноді посмішка на мить з’являлась та робила тебе чудернацьким хлопчиком, який ще не знав про те, які бувають люди, і які справи чекають сьогодні. Який не грав у ввічливість і був завжди щирим, з усім, що оточувало і дорослим робило.

    Як цінно мати кохання, яке зустрічає і проводжає цілунками і очима — подумалось мені, отож стало бажанням заготувати листа. Хтозна, що буде через хвилину, хтозна.

    Ти знаєш коли тривожно, ти знаєш про піклування, про очікування і мої сподівання. Сьогодні день особливий, просто особливий день».

    І ще одне від неї повідомлення:

    «Мовою простою, своєю мовою

    Напишу для тебе з комою,

     про те що ти гарний, про те що щаслива

    жити сьогодні і лічити години.

    Все у долі сплановано? Можливо.

    Але я теж схвильовано, мрію

    не маю терпіння, не чекаючи долі

    прийду на побачення з тобою.

    Не вбачаючи доречним, може обійду.

    Просто не поверну, почекаю і піду.

    Твій крок завжди перший, життя більше без тебе не йде (як годинник, який лічить час, лише живий час)».

    У них був прекрасний час, лише їх час. Весну змінило літо, тіла стали більш оголеними і більш гарячими. Тож привід для ревнощів готовий, але він зранку без поспіху збирався, як завжди в звичні коридори й кабінет. Без кави у ліжко, на порозі прощаючись знову «цілувала силует».

     «Принцесо моя, я вже скучив» — написав він, як в серце влучив.

    «Як день, робота, настрій?»

    «Добре, як ти?»

    «У мене неможливо «погано», бо в мене є ти в серці і назавжди. Але як думаєш ти?»

    і вже згодом при розмові:

    -Де ти, коханий?

    -Вже лечу до тебе, вже лечу!

    -Знаєш, це найкращий в житі дзвінок, коли чую тебе і такі дивовижні слова, коли ти таки телефонуєш попри все. Коли твоє ім’я в телефоні разом з вібраціями серця і телефона запалює мене. І як вогні в 00.00 першого січня — святково, очікувано, цінно і просто вибух емоцій. Всі думки падають додолу пазлами, просто хочу почути твій голос, твій настрій. І мені таки щастить — ми обоє знаєм, не лише з дзвінками.

    Так, їм щастило, щастило з розуміннями один одного і поступками, що як танець – кроки на зустріч і кроки в сторону, зближення і віддалення.

    Вечір знову пройшов тепло, в обіймах, більше дотиків чим поглядів, більше мовчання ніж слів, чуття тіла і подиху, що близько-близько.

    «Які слова: Моя принцеса, Мадмуазель, Красуня, Люба, Мила…

    Кохаю котику тебе, і поряд я щаслива» — повідомлення наступного дня.

    А вже ввечері: в правому куті кімнати, в душовій, по склі створювались картини з крапель. Двері були прочинені…

    Поряд була висока шафа з рушниками, які складені по відтінках. Трохи лівіше величезне вікно до підлоги, через яке зеленими вінками, наче навмисно сплетені проглядались квіти, які притулились до скла.

    В лівому куті стояв великий фікус і величезне дзеркало до полу, що дублювало мокре тіло, сповнене вологи. Він увійшов, і наче здогадався, що вона саме там.

    Якийсь час він споглядав, як вона, поставивши одну ніжку на бортик, втирає ягідний гель у шкіру, ніжними рухами повільно охоплюючи поверхню.

    -Привіт, рада, що ти вже прийшов. Очікувала тебе трохи пізніше, але зараз розумію, що саме той час.

    Він пройшов до неї поближче, аби поцілувати. Сірий костюм, смугаста краватка… (по римі підходить — в руках шоколадка, але він не носив її шоколадок, і це прекрасно).

    В руках він тримав ключ. Ключ, який вона мріяла дати йому задовго до покупки квартири, ключ, як уособлення відкритості і вільного простору, який для нього увесь. Біля ключа дрібничка, яку він їй подарував, розповідаючи про технічні деталі.

    Не ім’я, не літера, а те, про що вона слухала з задоволенням, ловлячи час, який був саме для неї.

    -Дай руку — сказала вона, і він простяг їй руку вверх долонею… це не просто жест, це їх зближення. Енергія має значення, відчуття мають значення і серце не помиляється — це все, що вам поки варто знати.

    -Хочеш до мене? –запитала вона, проводячи тильною стороною своєї долоні по його щоці.

    -Звісно.

    -О, нарешті, моє улюблене, ні , найочікуваніше слово.

    -Чому так?

    -Бо твоя вибагливість і зовсім інша точка зору на мої бажання і плани часто розчаровує.

    -І що тоді?

    -Тоді я відчуваю падіння. З щастя на самий низ, потім приходить розуміння, що ти маєш право так вчиняти і сам вирішувати. В решті решт, як чоловік – робити кроки до мене. Тож зроби крок до мене.

    -Це я розумію не в переносному значенні?

    -Так.

    -І що далі, після розуміння злість чи образа?

    -Ні. Я втратила важливих людей із за їх смерті, і  розумію, як різко закінчуються історії людей, тому я обираю дії і зближаюсь з тобою сама, беру те, що мені треба — твою увагу, поцілунки. Тоді все в балансі і я щаслива, що мить наша назавжди, час не втрачений, не прожитий дарма. Я рада, що в моєму серці саме ти, бо ти хороший, ти мій. Там не знайшлось би місце якомусь недостойному, не мудрому… там найкраще і надійне місце любові.

    Під час того, як вона говорила, він дивився їй прямо в вічі.  Близкість — саме цей погляд сильніший усіляких еротичних сцен, це близкість і уся щирість душ. Погляд поєднує та прибирає все зайве, все, що поряд і все, що було, погляд розкаже сам: «кохаю», «хочу», «люблю».

    Та наступного дня від нього вранці смс :

    «Перепрошую. Прошу вибачення, але мушу повідомити, що сьогодні не можу зустрітись, лише зараз поставили до відома щодо справи на протязі робочого дня та ввечері. Може інший  обереш  час  для прогулянки вдвох?»

    «Так гарно написав. Замість засмутити — надихнув мене. Так красиво і офіційно. Звісно. Пізніше обговоримо, як буде вільна хвилька. До зв’язку та до зустрічі».

    Декілька днів смс та дзвінки замість побачень, і в решті зустріч. Красивий, ідеальний і водночас такий вже свій і близький, омріяний днями із уяви ночей — коханий. Йде поряд, не зводить очей.

    «Квіти їй дуже пасують» — подумав він, дивлячись на неї. Вона почувалась ідеально щасливою з подарованим ним бузком. Романтичності додали їх дотики один до одного у момент вручення ним квітів, і коли він подавав їй руку на східцях.    

    За часи, години стосунків, прийшло трохи пізнання і здогадок про вподобання, бажання і сприйняття. Більше між ними днів і більше слів-листів.

    «Ти любиш атлас і бретельки, цілунки, пристрасті у темноті, цукерки ті, що я,  підіймати, до себе притискаючи мене.

    Ми обоє цінуємо дотики і творимо нашу історію. За сприяння всесвіту роки не мають значення ні скільки нам, ні скільки ми поряд.

    Ти бережеш мене від проблем. Оберігаєш і думаєш за нас, даруєш насолоду…

    Я насолоджуюсь твоєю присутністю і мені надовго вистачає мотивації змінювати свій світ, і я надовго щаслива.

    Єдине бажання, щоб було лише краще — довші бесіди, більше обіймів і поцілунки довші…Головне — будь поруч, поряд і нікуди не їдь. Я буду намагатися робити нашу історію цікавішою.Знаєш, я хочу турбуватись про тебе, робити тобі приємнощі у всіх сенсах.Я хочу пізнати тебе краще. Дякую за те, що вже розповідав про себе без мого запитання.

    Я пам’ятаю твої фото, і як ти знайомився зі мною. Як говорив про себе, свої досягнення і подорожі, про те, що давно не палиш. Раніше я це сприймала, як факти, а зараз бачу в цьому твоє бажання прозорості стосунків. Тепер я створюю себе і нас. Кохання навічно».

    Ввечері вони все ж пішли вечірньою вулицею, повз кав’ярні і ліхтарі просто прямо, просто вдвох.

    І вже в бесіді:

    -Твої промови і твоя позиція, співпраця і діалоги – все, що ти робиш — мега-професійно.

    -Повір, я не та людина, що має бути з тобою поруч, ти заслуговуєш іншого життя. Дійсно, наші стосунки — як танець, зближення, і далі я починаю перейматись про наше ставлення один до одного та відносини. Ми не можемо будувати стосунки назавжди.

    -Якби мені тепер довелось обирати, тимчасово з тобою чи без кохання, я обрала б лише тебе. Намагання щось змінити у собі чи ставленні приміром до тебе — справа не легка. Любов — це щастя, а не недолік, тому я приймаю її, підтримую її життя в собі і ділюсь своїми словами і відчуттями з тобою.

    -Я розумію, те що було, те що є — не випадковість. Не випадково я тут  і ми поряд з тобою довгі роки, на близькій відстані, в нашому просторі. Але давай ми обговоримо це наступного разу, а не сьогодні.

    -Ні, ми маємо колись поговорити, і зробимо це сьогодні. Якщо ти думаєш, що я при знайомстві бачила  нас у шлюбі, то це не так. Як би це не звучало, але ми можемо додати у наші долі і життя фарб, цього я й хочу, це мені і потрібно. Ще я пам’ятаю, як мене цікавило, чи є у тебе обручка. І ми з подругою обговорювали, а що, якщо є? Тоді я сказала: — не знаю… А вже вже через декілька днів ми побачились, і світ для мене став живим. З тобою мій світ сповнився бажаннями… Ще в 17 була можливість вийти заміж за прізвище, але я цього не зробила.

    Я точно знаю і знала, що і чого хочу. Хочу тебе і з тобою. Каву, прогулянки, митті пристрасті, бесіди і побачення. Справдилось, і справдиться. Я знаю.

    -Мені приємно бути з тобою і твої старання для мене цінні, я помічаю, що ти для мене одягаєшся по різному, вже не розповідаєш про інших і неприємності дня, ти просто в нас і для нас створюєш митті але в тебе інше майбутнє.

    -То давай ти не будеш псувати мені майбутні хвилини, вечір і далі, кохай мене, роби щасливою, як робиш -мене все влаштовує.

    Потім вони прямували до квартири, з якою він вже добре познайомився, мав ключ і для якої обирав диван та  ковдри. Зайшовши він одразу почав цілувати її і думав:

    «Як прекрасно, коли тебе люблять, люблять довго, попри характер, можливості і неможливості, обожнюють, як ідеал, у багатьох є мрія, мати таке  навзаєм».

    Обіймаючи він притискав її до стіни, проводив рукою все нижче… відчуваючи білизну продовжував цілувати проникаючи в неї язиком.

    -Допоможи мені розстібнути — сказала вона, перервавши бурхливість дій і повернувшись до нього спиною.

     Він не одразу знайшов маленьку застібку, що ховалась серед тканини її блузи.

    «Моя стильна, моя леді» — сказав він своїм голосом.

    Так. Читається дивно — своїм голосом, але хто обожнює,  впізнає голос коханої людини, зрозуміє, наскільки це особлива, збуджуюча не тільки слух здібність.

    Скоро в нього день народження, і вона мала сподівання подарувати йому цього разу замість матеріальних речей — емоції, враження, відчуття.

    -Чи побачимось ми? — запитала його, проводжаючи поглядом.

    -Обов’язково.

    -В суботу?

    -Не біцяю.

    А після палкого вечора додала:

    -Твої пальці такі гарні, ніжні і водночас сильні то ніжиш по тримаєш мене…

    -Моя дівчинко…

    -Зазвичай ти дуже вредний, як примхлива дитина. Все, що хочу я — не хочеш ти. Я поступаюсь із поваги і суворості, а може навіть трохи страху тебе роздратувати. А от коли ти зі мною ніжний, жартуєш то твоя посмішка так заспокоює, як обійми. Я думаю, добре, тепер можна поговорити… сказати щось важливе, занадто щире, або просто підійти ближче. В книгах читаю, як дівчаток обійми занурюють у ласку і ніжність, але на щастя ти в мене чуттєвий і темпераментний, хоча в загальному, певне, занадто стриманий. Ти мене притискаєш до себе сильно, міцно тримаєш, пристрасно цілуєш — це тільки ти маєш наді мною таку владу.

    Так і заснули в гармонії з світом, собою і одне одним. А вранці проводжаючи його вона запитала:

    -Постій. А як же твій день народження, а мій подарунок?

    -Це зовсім не… обов’язково.

    Вона пам’ятала і буде завжди пам’ятати все-все-все. В хронологічному порядку, одяг в ті моменти і їх дати… І жаль, що не завжди від кохання з’являються діти. Гени і кохання — надсильна суміш.

    «-Пишуться тобі рядки, для тебе всі мої бажання. Щоб мав найкращу на деньки з часів хвилини і кохання. З днем народження, мій любий, коханий котику!!! Обіймаю. Кохаю. Цьомммм!» 

    Дякую тобі за наші не прості стосунки, за терпіння і розуміння за пристрасть і сильні обійми за ніжність погляду і найпрекраснішу звабливу посмішку.

    Продовження буде.

    Вєта Базюк «Лечу до тебе» 2019 р



    Оставить комментарий

    Вы должны Войти чтобы оставить комментарий.