Ми з тобою

Був жовтень, було холодно. Депресивним холодним потягом вони їхали у сіре, мрякливе місто. Потяг мав осінню хандру чи то депресію, хоч і люди були різні — жваві і говіркі та байдужі, розчаровані.

А вони — то вони. Порізно щасливі, а коли разом — світ завмирає, рахуючи секунди, рухи, кроки, миті. Вдих-видих в сильних обіймах, стискання рук і цілунки. Лише разом бачило їх те дзеркало, лише разом бачить їх сон.

Гаряче закохані, палко кохаючи дістались до столиці. Вулиці міста були ще більш похмурими ніж потяг, краса вулиць мінлива, обшарпані стіни змінювали нові будівлі.

Вони йшли. Йшли удвох, минаючи все… Минаючи себе попередніх, тих, що були зовсім недавно. Він тримав її руку сильно, наче боявся загубити у натовпі. Вона пильно поглядала на нього час від часу з сумом, боячись, що буде завтра — вже не їх завтра, а то з посмішкою від щастя — що зараз є, бо ж є зараз, чому сумувати?

І от їх кімната, от їх час. Захват від мрії, що збулася і бажання отримати бажане, бути ще ближче, торкнутися… без зупинку цілуватися і цілувати, цілувати, цілувати…

Все — з задоволенням, бо саме та, обрана серцем людина, все прекрасно, бо палке кохання до побаченого обличчя одразу і назавжди, все по особливому цінне, бо найдорожча людина є, і все вже омріяне сталося…

Вона відкрила очі, замість слухати тіло і відчуття — глянула… Вона сиділа на ньому зверху, на тілі геть обмаль тканин. Він поклав руки на її коліна… Після чого вона лягла на нього, обпершись в його груди холодним носом… Вони насолоджувались одне одним, гарячими тілами, поцілунками…

Все, що щойно було — то лише їх частинка життя, історія чи доля, та  ці  хвилини — лише їх скарби.

Потім вони разом обідали, то було мило. Їй хотілось глянути, як це гарно виглядало з боку… Він робить їй каву, вона поглядом слідкує, запам’ятовуючи все: його пальці, найгарніші і пристрасніші пальці, його посмішку і гарненькі зуби, його рухи і манеру, його всього-всього.

Він щось питав про цукор, а вона все ще просто дивилась… яка різниця… яке діло до цукру… Просто до нестями хороше і моторошне відчуття насолоди, щастя і жадібності до цих хвилин. Не кави, не чаю — його.

Вона продовжувала труситись від холоду, доки він знову її не притис. Все минуло, і думки і холод. З ним — все по іншому. Просто вона є. Є ніяка, без ролей, цілей і життєвих сцен. Не хороша і не зла, от така босонога, ніжна його «зима».

Жовтень. Час кави і светрів, а у них — час мелодії серця. Жовтень. Це — не коли помирає природа, це коли природа натякає: годі ходити далеко і окремо. Зігрівайте, дзвоніть і кохайте… Рано радіти і передчасно сумувати не варто. Просто будьте, дозволяючи хорошому бути, прекрасному — статися.

Створити казку, вірити в диво треба. Всесвіт чуйний і мудрий, а життя того варте.

Чи то біль, туга, жаль — все пройде, просто приїзджай…